— Бачила б це бабця! — посміхнулася Буба, здивована, що дідусь так жваво перетнув подвір’я. Але відразу схаменулася. Дідусів крос нагадував, швидше, звичайну втечу від Маньчаків.

— Дайте мені святий спокій! — вигукував пан Генрик дивовижно тонким голосом, затуляючись від парасольки, якою пані Віолетта силкувалася його штрикнути. — Адже я вас хвалив, як міг!

— Ти, старий дурню!!! — Маньчакова не добирала слів, продовжуючи вимахувати парасолькою, якою замалим не тицьнула бабці в роззявлений від подиву рот.

— Та що це ви тут виробляєте! — пані Рита схопилася за знаряддя тортур і смикнула його до себе.

— Поверніть дружині парасоля! — репетував Маньчак. — Досить того, що ви позбавили нас дитини!!!

— У мене є «Деприм» у вигляді чудового чайку, — бабця намагалася вгамувати коридорну війну.

— Знаєте, де я бачив ваш «Деприм»? — пан Вальдек глипнув на присутніх поглядом оскаженілого звіра. Усі замовкли, а Маньчак, уражений власною сміливістю, заридав.

— А я так хотіла стати матусею! — приєдналася до нього дружина.

— Хіба ж це проблема? — бабуся вочевидь зраділа можливості випробувати нову ідею, яку називала «програмою віри у власні сили». — Ви повинні повторювати від двадцяти до ста разів щодня: «Я буду мамою, я буду мамою…».

— Та вгамуйтеся ви нарешті! — вигукнув Маньчак. — Через цього… негідника, — і він зневажливо глянув на діда Генрика, — нам із дружиною залишається хіба що розлучитися!

Дідусь явно почувався незатишно під поглядами всіх присутніх, і Буба чудово це бачила. Старий ледь зіщулився, відводячи очі вбік, проте все ще намагався козиритися.

— Я хотів, як краще, — пояснив він. — Зробив усе можливе! А що люди, як завжди, невдячні, то немає на те ради…

— То що, власне, трапилося? — Буба випередила новий напад Маньчака, який знову кинувся до дідуся.

— Нехай він сам розповість! — Маньчакова кивнула в бік винуватця.

Дідусь набрав повітря, але всі почули тихенький голос скривдженої дитини.

— Ну, що ж… — почав він, зрозумівши, що не має іншого виходу. — Пані куратор запросила мене до свого кабінету на розмову про те, чи здатні Маньчаки опікуватися дитиною. І я дав їм щонайкращі рекомендації. А у свою чергу, пані куратор, здається, її звуть Маґдаленка, це фантастична жінка! І яка вишукана ніжка в туфельці! Ви не звернули уваги, пане Вальдеку, на її литочку?

— Я вам зараз покажу литочки! — загарчав Маньчак.

— А про що ж запитувала ця пані? — Буба намагалася говорити заспокійливим голосом психотерапевта.

— А, таке собі! — дідусь зневажливо махнув рукою, — дурниці…

— Дурниці? — пані Віолетта схопилася за серце. — Ми за дитину боремося, а для вас це дурниці?

— Ні, що ви, дитина не дурниці! — заперечив дід. — Я такого не казав! Я мав на увазі ці запитання.

— Тобто? — не здавалася Буба.

— Ну, що я ціную в ставленні Маньчаків до себе… Як вони мене доглядають, як ми разом проводимо час… от і все, — з полегшею закінчив старий.

— І знаєте, що він їй наплів? — Маньчакова відняла руки від серця, й лише зараз усі помітили, що на її блузці спереду дизайнер розташував зображення двох мішеней. — Сказав, що ми його сп’янчуємо, приносимо регулярно по кілька пляшок з різними трунками. А за сьогоднішню поїздку він додатково отримає від нас горобинівку! — розридалася пані Віолетта.

— І ще сказав, наче ми йому купуємо сигарети й сигари, бо він живе з потворами, які не розуміють його справжніх потреб! — загримів Маньчак.

— І що ми дуже гарно проводимо разом час. Що можемо до світанку різатися в карти! Так і висловився «різатися»! — Маньчакова втирала сльози, які капали на її мішені. — І що він нас цінує, бо в картах ми маємо честь. Завжди сплачуємо борги, навіть, якщо довелося б заставити квартиру…

— Або, що жодна нічна гулянка в місті без нас не обійдеться! — докинув Маньчак. — І що характер у нас ого-го, бо коли нас витурять з тієї гулянки у двері, то ми повернемося у вікно!

— А насамкінець, — промимрила Маньчакова крізь сльози, — ляпнув, що найбільшою нашою вадою є обжерство.

— І навіть згадав про Віолеттині здуття, на доказ того, що ми об’їдаємося без міри, — Маньчак зовсім розстроївся й сів на «Людовика».

— Ну, то ви, тату, непогано розрекламували друзів, — утрутився Бубин батько, насилу стримуючи посмішку.

— От і я так уважаю! — пожвавішав дідусь, але вгледівши вираз зятевого обличчя, негайно відмовився від Павлового захисту.

— Ви могли сказати, що старенький «теє»… — порадив батько. Уся ця метушня його вочевидь розважала.

— Ми намагалися, аякже! — Маньчак здавався переможеним. — Говорили пані Маґді, що він несповна… ну, зрозуміло.