— От і зима надійшла, — настрій у Клеменса був меланхолійно-ліричний. — І яка ж бо вона гарна у своїй сніжно-білій сукенці.

— Авжеж, гарна, — пробурмотіла Буба. — Одягайтеся тепліше. Зараз легко застудитися.

— Мене навіть сибірський мороз не лякає, — він сягнув за пазуху й простягнув Бубі пляшку, видобуту звідти.

— Дякую, нині я трохи поспішаю, — чемно відмовилася дівчина.

— Будь ласка, немає за що, — знизав плечима її химерний знайомий. — Я лише із принципу. Кожен гріється, як уміє, — невесело закінчив він.

— Не забудьте про Сталіна, — нагадала Буба насамкінець.

— Хіба про нього забудеш? — зітхнув Клеменс іще сумніше й утупив очі в зимовий пейзаж.

Мілош у білій сорочці скидався швидше на офіціанта із «Брудзя», ніж на шукача рідкісних птахів.

— Усіх благ, ювіляре, — Буба цьомкнула його в щоку. Хлопець почервонів.

— Не називай мене ювіляром, бо я почуваюся, як мій тато, — запротестував він.

— Привіт, Бубо! — Мілошева мама виглядала ще молодшою й вродливішою, ніж раніше. Вона швиденько забрала Бубу на кухню. — Допоможи мені з почастунком, заодно розкажеш, що в тебе чувати. Дивися, я спекла твій улюблений, — пані Наталія кивнула на сирник, і Буба відчула до неї величезну вдячність. Дівчина зрозуміла, що незалежно від того, що сталося в них із Мілошем, тут, на кухні в його мами вона почувається, наче вдома, тому підперезалася фартушком і заходилася розкладати на полумиску маленькі канапки.

— Це чудово, що ти прийшла, — у голосі пані Бродзевич не було фальші. — Я усвідомила, як люблю тебе, лише тоді, коли ти перестала в нас з’являтися. Мені так прикро.

— Не турбуйтеся так, — усміхнулася Буба. — Ми намагаємося знову заприятелювати, і це чудово.

— Добре, що ти дала Мілошеві другий шанс, — пані Бродзевич привітно глянула на дівчину. — А він буде невдахою, якщо його змарнує.

— Я не знайома з Ребеккою, — тихо зізналася Буба. — І трохи непокоюся, що ми не надто одна одній сподобаємося.

— То Мілош тобі нічого не сказав? — пані Наталія припинила знущатися з помідора. — От уже два тижні, як він купує один квиток у кіно й самотою мандрує тими своїми трясовинами, наче журавель, що отримав відкоша від чаплі, — засміялася вона, проте це пролунало не дуже весело.

— Я цього не знала, — замислено промовила Буба. — Тепер розумію, чому Мілош мене запросив.

— На мою думку між цим немає нічого спільного, — у словах пані Бродзевич не було й натяку на нещирість. — До речі, мене зовсім не засмутив такий поворот подій, — голосно закінчила вона й рушила до синової кімнати зі склянками на таці.

Коли на столі з’явилися всі закуски, а пані Наталія зняла фартушка й помахала Бубі на прощання, дівчина з удаваним здивуванням роззирнулася кімнатою.

— Я гадала, що тут буде купа народу. А це більше схоже на побачення…

— Я запрошував Сироту, але виявилося, що він нині зайнятий, — знизав плечима Мілош. — Навмисне не хотів тобі казати, що ми будемо лише вдвох. Бо ти, мабуть, узагалі б не прийшла.

— Не знаю, — щиро відказала Буба.

— Із Ребеккою якось так вийшло… — Мілош затнувся.

— Точніше не вийшло, — уточнила Буба.

— Так, справді. Сам не розумію, чому. Не знаю, що я зробив не так, — поскаржився хлопець.

— А ти й не зробив нічого поганого. Так буває.

— Ти переконана? І можна когось покинути просто так? Без будь-яких причин?

Буба серйозно кивнула, і Мілош знітився.

— Авжеж, — похнюпився хлопець. — Я ж бо сам учинив так із тобою.

— І, як бачиш, я не лише пережила це, але завдяки цьому почала краще розуміти себе та інших.

— Яких це інших? — поцікавився Мілош.

— Таких, як ти. Покинутих, — пояснила Буба і з апетитом, якому міг би позаздрити будь-хто, узялася за канапки, особливо налягаючи на прикрашені помідором.

Виявилося, що їм стільки всього треба обговорити, та коли Буба нарешті глянула на годинника, то перелякалася.

— О Боже, бабця Рита, напевне вже заявила в поліцію про моє зникнення!

— Невідомо, хто страшніший — бабуся чи поліція, — засміявся Мілош.

— Звісно, що бабця, — Буба квапливо складала до рюкзака позичені диски.

— Я тебе проведу.

Вони йшли повільно, зачаровані зимовим сном, у який западало місто. Тротуари були вкриті тоненькими сніговими килимками, на яких залишалися сліди двох пар черевиків.

Ми ніби йдемо разом, а все-таки поодинці, — подумала Буба.

— Я саме подумав, що нині все було, як раніше, — озвався Мілош, позираючи на неї.

— Було дуже гарно, але вже не так, як колись, — заперечила дівчина.

— А якщо я дуже-дуже старатимусь? — Мілош зупинився й почав зав’язувати черевики. — Як раніше?