— А може, це й вас стосується? — спохмурніла Буба.

— Ми розуміємо, — загнувся тато. — Складний вік, дорослішання й таке інше… Проте, якби ти з нами спілкувалася, то не заводила б собі таких друзів! — зневажливо скривився він.

— Але ж ви зовсім його не знаєте, — Буба безмежно здивувалася. — Крім того, з вами неможливо розмовляти, бо от уже тиждень, як знімаєте якесь кіно… До цього ви розлучалися. А ще раніше нікого не хотіли бачити. Навіть одне одного!

— Це справді так, золотко, — тато намагався все залагодити. — Але ж віднедавна… Ми навіть разом обідаємо!

— Авжеж! — пирхнула Буба. — Навіть обідаємо! Може, настане колись такий день, що ми навіть поговоримо. А поки мені цілком вистачає розмов з паном Клеменсом, і дайте йому святий спокій.

— Бубо! — мама виглядала безмежно стурбованою. — У тебе якась депресія! Ти ніколи не плакала без причини!

— Я й далі не плачу, — відказала донька. — Без причини, — додала вона вже тихіше й повернулася до своєї кімнати.

У барі було темнувато, і Бубі довелося звикнути до похмурого приміщення, де замість повітря був сигаретний дим, а скатертини вкривали плями від розлитого пива.

— Дітям вхід заборонено! — гукнув із-за стійки невисокий товстенький чоловічок, надзвичайно вишукано вбраний, як на таке місце. Буба помітила в нього на шиї краватку, таку широку, що вона могла одночасно слугувати сорочкою.

— Я від пана Клеменса, — прошепотіла Буба, і коротун відразу змінив тон.

— Дуже приємно. А я Малий Рисьо. Проходьте до другої зали.

Зальчик не скидався на казино, проте тут було менше людей і не так накурено. Біля великого столу недбало розсівся огрядний чоловік з картами в руках. Навпроти сидів, мабуть, Чорний Зенек, бо все в нього було чорне. Навіть нігті. Декілька відвідувачів стежили за грою й повільно цмулили пиво.

Чорний Зенек був, певне, у чорному розпачі, бо кожні п’ять хвилин розгублено посував у бік могутнього суперника купку монет.

— Почекайте тут, — Малий Рисьо тихенько звернувся до Буби, а сам підійшов до столу й прошепотів щось на вухо огрядному картяреві.

— Що таке? — гаркнув Сталін. — Хто ще прагне мене збагатити?

— Оця панночка, — Малий Рисьо кивнув на Бубу.

— Оце гарно! — зареготався Сталін, а за ним решта присутніх. — Якась дитина вирішила подарувати мені свої грошенята! Дуже добре! Зачекай-но, Рибко, — звернувся він до Буби. — Зараз наша чорна конячка поступиться тобі місцем. От тільки віддасть дядькові Сталіну ті дві десятки, які щойно сховав до кишені.

— Я більше не граю, — підвівся Чорний Зенек.

— А це чому? — обурився огрядний.

— Бо дамам треба поступатися місцем, — пояснив той, звільнивши стільця.

Бубу не треба було довго вмовляти. Вона швиденько всілася навпроти суперника.

— А може, ти, Рибко, відразу віддаси мені свої грошики, якщо ти цього так хочеш, — запропонував Сталін.

— Я прийшла повчитися грати в бридж, а не робити подарунки, — пояснила дівчина.

— Це дорогі уроки, Рибко, — попередив її той.

— Не називайте мене Рибкою, — увічливо попросила Буба. — А за уроки я заплачу. — Вона сягнула до кишені й витягнула мішечок з монетами.

— О, відразу стало світліше! — Сталін потер руки.

— Це ваш костюм так сяє, — чемно мовила Буба й простягнула йому карти, аби той потасував.

Після першої партії в залі стало тихо. Сталін, щоправда, силкувався розсмішити присутніх бородатими анекдотами, але за третьою роздачею втратив бажання розповідати заяложені дотепи. Тим часом чемна дівчинка Буба витягала зі своїх карт самі козирі. Наче інших у неї й не було. І щоразу вдавала здивування, що доля виявилася до неї такою прихильною.

— Рисю, налий мені пива, — гримнув Сталін до власника бару.

— Уже біжу! — усміхнувся Рисьо й подався по кухоль.

Коли всі гроші Сталіна й Чорного Зенека височіли перед Бубою, Малий Рисьо нагадав присутнім, що час зачиняти бар.

— Тут діють певні засади, — Сталін потер шорстку щоку. — Так званий реванш, — злісно буркнув він.

— Слушно, — погодилася Буба. — Але я більше грати не хочу. Мій дідусь каже, що не можна спокушати щастя, — дівчина гарячково шукала аргументів.

— Мусиш грати, — засичав Сталін, і серце Буби тенькнуло від радості.

— Може, краще не варто, — по-дитячому впиралася вона. — Куплю собі скейтборд. Або за обіди в школі заплачу.

— Якщо ти завтра сюди не прийдеш, обіди тобі більше не знадобляться, — скреготнув зубами Сталін, а дівчина глянула на нього з удаваним переляком.

— Що ж, я прийду, — відповіла вона тремтячим голоском, хоча в душі раділа.

— Мусить бути якась застава, — зажадав Сталін.

— Я віддам панові Рисеві сьогоднішній виграш на зберігання, — запропонувала Буба.