Нарешті вона сіла біля вікна на кухні, бо звідти найкраще було видно подвір’я, і вирішила почекати на розвиток подій.

Лише коли мама ввімкнула духовку, щоб розігріти недільний обід, на подвір’ї з’явилася татова машина. Буба затамувала подих.

На її подив, з авто висіли тато іі дідусь, які приязно гомоніли. Принаймні, таке вони справляли враження.

Не скажу, що я знаю, — вирішила Буба, підбігаючи до домофону.

— Ми голодні, — почувся знизу татів голос.

— О, то ви повернулися разом! — удавати було простіше, ніж думала Буба.

— Ми могли й вийти разом, — засопів дід, знімаючи куртку.

— Або й зовсім не виходити, — докинув батько, дивлячись на брудні носаки своїх черевиків.

— Але зустрічі були вдалими? — допитувалася Буба, поглядаючи на знічених чоловіків.

— Та-а-ак, — буркнув тато. — Дуже приємно було.

— Я теж… задоволений, — дід нервово почухався за вухом і замовк.

— Певне, у вас вичерпалися всі теми для розмов, бо якось ви мляво відповідаєте.

— У мене… авжеж, вичерпалися, — дідусь струшував з піджака невидимі порошинки.

— І в мене теж, — пригладив поріділе волосся тато.

— Твій тато, Бубо, віднедавна частіше спілкується з дідусем, ніж зі мною, — поскаржилася мама, вискубуючи брови.

— Хіба в цьому є щось погане? — несміливо запитала Буба.

— І нічого хорошого теж немає, коли чоловік воліє говорити з тестем, а не із власною дружиною, — вела своєї мама, зойкнувши від болю, бо видерла ще одну волосинку.

— А мені подобається їхня чоловіча солідарність, — усміхнулася Буба, подумавши, що ця дивна дружба могла ніколи не народитися, проте…

— Я чула, що тато з дідом збираються разом піти на якийсь матч. І планують порибалити на кризі, — повідомила вона мамі.

— Що ти кажеш? — мама припинила самокатування. — Як це рибалити? Але вони ніколи… У них навіть вудок немає!

— У тебе теж не було коня, але ж тобі подобається їзда верхи, — тихенько нагадала донька.

— Хай там як, — мама вирішила закінчити незручну тему й видерла аж три волосинки відразу, — але кожен, хто сприймає твого діда серйозно, викликає в мене підозру.

Запала мовчанка, і мама раптом зрозуміла, що втратила доньчину підтримку.

— Звичайно, тебе це не стосується, донечко, — швидко додала вона. — Твої стосунки з дідусем пояснюються вашою…

незрілістю… — мама намагалася виправити власний ляп, але вийшло ще гірше.

Буба залишила маму наодинці з її болем, тривогою та ляпами. Зате в неї самої настрій був пречудовий. Шарлотка, спечена для Агати, могла б спокійно прикрашати стіл англійської королеви, а подароване Клеменсом намисто перетворило стареньку блузку на справжнє диво.

У такі хвилини треба сказати проблемам: «Вхід заборонено!», — думала Буба, накриваючи стіл для гостей.

Агата прийшла вчасно й принесла вазонок з величезною «Вифлеємською зіркою».

— Гадаю, це ще більше нагадуватиме свято, — сказала вона, струшуючи сніг із черевиків. — Чудове намисто, — похвалила Агата, — жоден хлопець не купив би такого гарного.

— Хіба що крім того, який мені його подарував, — посміхнулася Буба. — Але навіть не намагайся уявити, що тут пахне сентиментальною любовною історією, бо це зовсім не так.

— Ой ні, любовні історії залишмо твоїй мамі, — відповіла Агата й дівчата пішли до кімнати.

Кава вже холонула. Агата гріла об чашку свої закоцюблі долоні й радісно позирала на подругу.

— Як я мріяла про таку хвилину. Там, у реабілітаційному центрі, так бракувало подруги. Звісно, з’явилися знайомі, але з ними мене об’єднували спільні проблеми, а не дружба.

— А мені, — зізналася Буба, помовчавши, — було соромно, що я майже нічого про тебе не знала. Ти немов загубилася серед інших моїх справ.

— Не кажи такого, — заперечно похитала головою Агата. — Ти була зі мною настільки, наскільки я це дозволила.

— А зараз?

— А тепер усе змінилося. Зрештою, я справді працювала над собою ці кілька місяців. Моє щастя, що мені трапився Войтек. Це лікар, про якого я тобі писала…

— Так, пам’ятаю, — Буба знала того листа напам’ять. — Той, що порадив тобі…

— Точніше кажучи, він мене вислухав. Я вперше зустріла людину, яка не кричала, не лякала, а намагалася вислухати. Якби люди знали, скільки від цього залежить, жити було б легше й приємніше, — тихенько додала Агата.