— І ти тепер хочеш почати все заново з тим пияком професором?

— Він справжній чоловік. Добрий, чуйний, мені з ним затишно, ми походимо з одного кола і розділяємо недоступні тобі цінності. Він нагадує мені мого батька.

— Він пияк.

— Ну п’є. Мій тато теж випивав. Він любив класти на стілець ноги у вовняних шкарпетках і читати вечорами газету. А коли ми хворіли на круп, він опікувався нами. Він був котлярем, мав понівечені руки, а коли напивався, любив устрявати в бійки, хоч бився і тверезим. Ходив до церкви, бо так хотіла мати, причащався на Великдень заради неї і Господа нашого, але насамперед заради неї, був активним членом профспілки, а якщо і стрибав колись у гречку з іншою жінкою, то мати ніколи про це не довідувалася.

— Припускаю, що в гречку він стрибав не один раз.

— Може, й так, але про це він міг сказати хіба що на сповіді священику, а не їй самій, і робив це, тому що не міг стриматися, і шкодував, що так учинив, і каявся. Він не робив цього заради цікавості, чи для задоволення своєї півнячої пихи, щоб довести своїй дружині, який він спокусливий самець. Якщо таке і траплялося, то тільки тому що мати влітку забирала дітей, а він залишався з хлопцями й напивався. Він був справжнім чоловіком.

— Шкода, що ти не письменниця, а то б написала про нього.

— Я була б кращою за тебе письменницею. І Джон Макволсі добра людина. На відміну від тебе. Ти ніколи таким не станеш. Незалежно від твоїх політичних чи релігійних переконань.

— Я не маю релігійних переконань.

— Я теж. Але колись я була релігійна і знову такою стану. І цього ти в мене вже не відбереш. Так, як відібрав усе інше.

— Ні?

— Ні. Ти будеш у ліжку з якоюсь багатійкою типу Гелен Бредлі. І що, ти їй там сподобався? Вона подумала, що в тебе це добре виходить?

Дивлячись на її сумне сердите личко, яке стало ще вродливіше від сліз, на вологі губи, які набубнявіли, наче бруньки під дощем, і на темні розтріпані кучері, Річард Ґордон усвідомив, що дійсно її втрачає:

— То ти вже мене не кохаєш?

— Ненавиджу саме це слово.

— Чудово, — сказав він, а тоді зненацька щосили ляснув її по щоці.

Вона заридала тепер уже не від люті, а від пекучого болю, і припала чолом до столу.

— Не треба було тобі цього робити, — сказала вона.

— Ще й як було треба, — сказав він. — Ти аж забагато чого знаєш, але не знаєш, як мені було потрібно це зробити.

Того вечора вона не побачила його, коли прочинилися двері. Вона нічого не бачила, крім білої стелі з ліпними, мовби глазурованими, купідонами, голубами й віньєтками, на які раптово впало світло з відчинених дверей.

Річард Ґордон озирнувся й побачив у проході його, кремезного бороданя.

— Не зупиняйся, — сказала Гелен. — Прошу, не зупиняйся. — Її біляві кучері розсипалися на подушці.

Але Річард Ґордон зупинився, не відводячи погляду від дверей.

— Не звертай на нього уваги. Не відволікайся. Невже ти не розумієш, що зупинятися зараз не можна? — настирливо наполягала жінка.

Бородань обережно зачинив за собою двері. Він усміхався.

— Ну що з тобою, любий? — спитала Гелен Бредлі, яка знову була вповита темрявою.

— Я мушу йти.

— Ти не можеш отак піти, невже тобі не ясно?

— Той чоловік...

— Та це ж Томмі, — сказала Гелен. — Він знає про все. Не звертай уваги. Ну ж бо, мій любий. Прошу тебе, далі.

— Я не можу.

— Ти мусиш, — сказала Гелен. Він відчував, як здригалося її тіло і як тремтіла її голова в нього на плечі. — О Боже, ну невже ти не розумієш? Невже не маєш поваги до жінки?

— Я мушу йти, — сказав Річард Ґордон.

У темряві він відчув, як його щосили ляснули по щоці, аж іскри з очей посипалися. А тоді ще один ляпас. Цього разу по губах.

— Яка ж ти нікчема, — сказала вона йому. — А я подумала, що ти відважний чоловік. Пішов звідси геть.

Це сталося сьогодні ввечері. Так закінчилися його відвідини Бредлі.