— А як його вбили?

— Мабуть, ви й самі здогадуєтесь, — сказав юнак. — Зовсім не те, що з вашим напарником. Мені дуже прикро. Знаєте, він хоче як краще. Просто на нього так на цьому етапі впливає революція.

— Так, мабуть, він справді непогана людина, — сказав Гаррі й подумав: «Що це я таке плету. Чорт забирай, мій язик готовий нести що завгодно. Але мушу спробувати заприятелювати з цим хлопцем, бо...»

— І яку революцію ви зараз готуєте? — запитав він.

— Ми єдина по-справжньому революційна партія, — сказав юнак. — Хочемо покінчити з усіма старими політиканами, з американським імперіалізмом, який намагається нас задушити, з тиранією військових. Хочемо розпочати з чистого аркуша, щоб кожен мав шанс у житті. Хочемо визволити з рабства guajiros, наших селян, і поділити великі цукрові плантації між тими, хто їх обробляє. Але ми не комуністи.

Гаррі відвернувся від компаса й поглянув на нього.

— І як вам ведеться? — запитав він.

— Зараз ми збираємо гроші для боротьби, — сказав юнак. — Для цього вдаємося до засобів, які пізніше відкинемо. І мусимо також залучати людей, з якими потім не матимемо справи. Але мета виправдовує засоби. Те ж саме робили і в Росії. До революції Сталін багато років займався розбоєм.

«Він радикал, — подумав Гаррі. — Ось хто він такий, радикал».

— Бачу, що ваша програма хороша, — сказав він, — якщо ви маєте намір допомагати роботягам. Коли в Кі-Весті ще були сигарні фабрики, я й сам не раз страйкував. Я був би також радий прислужитися, якби відразу знав ваші плани.

— Багато хто готовий допомогти, — сказав юнак. — Але наш рух зараз на такому етапі, коли ми не можемо всім довіряти. Мені це дуже не подобається. Ненавиджу терор. І ще мені страшенно прикро, що доводиться збирати необхідні кошти такими методами. Але немає іншого вибору. Ви просто не уявляєте, наскільки погано зараз на Кубі.

— Припускаю, що досить погано, — сказав Гаррі.

— Це не те слово, просто паскудна ситуація. Там панує найжорстокіша тиранія, в цілій країні, у кожному найменшому селі. На вулицях не можна збиратися втрьох. Куба не має зовнішніх ворогів, їй не потрібна армія, але вона утримує двадцятип’ятитисячне військо, і ця вояччина, від капрала і вище, висмоктує з країни останні соки. Усі вони, починаючи від рядового солдата, намагаються щось собі хапнути. А ще ж є військовий резерв, до якого ще з часів Мачадо беруть усіх тих шахраїв, бандюг і стукачів, яким відмовляє армія. Ми мусимо насамперед позбутися тієї армії. Раніше нас лякали кийками. А тепер залякують рушницями, пістолетами, кулеметами й багнетами.

— Погані справи, — сказав Гаррі, скеровуючи човен ще далі на схід.

— Вам важко зрозуміти, наскільки вони погані, — сказав юнак. — Я люблю мою бідолашну країну і зроблю все можливе, щоб визволити її від цієї тиранії. Я роблю огидні речі. Та якщо треба, робитиму в тисячу разів огидніше.

«Волію щось випити, — подумав Гаррі. — Чого я маю перейматися його бісовою революцією. У сраці я бачив таку революцію. Він хоче допомогти роботягам і для цього грабує банк, убиває того, хто йому ж підсобляв, а тоді ще й пристрілює бідолаху Альберта, який узагалі нічого йому поганого не зробив. Якраз роботягу він і вбиває. Хіба ж він задумується над цим? А в того ж сім’я. Кубою правлять кубинці. Самі себе й обшахровують. Продають одне одного. От і отримують по заслузі. До біса ті їхні революції. Я мушу прогодувати сім’ю і не годен цього зробити. А він мені точить ляси про свою революцію. До біса її, ту революцію».

— Дійсно, погані справи, — сказав він юнакові. — Візьми-но штурвал на хвильку, гаразд? Хочу промочити горлянку.

— Звісно, — сказав юнак. — Який курс?

— Два двадцять п’ять, — сказав Гаррі.

Було вже цілком темно, і тут, у Гольфстрімі, їх починало добряче хитати. Він пройшов повз двох кубинців, які лежали на сидіннях, страждаючи від морської хвороби, і рушив на корму, де на рибальському стільці сидів Роберто. Вода вирувала в пітьмі, омиваючи човен. Роберто сидів, поклавши ноги на другий стілець, повернутий сидінням до нього.

— Дай мені ковточок, — сказав йому Гаррі.

— Пішов геть, — гарикнув мордатий. — Це моє.

— Гаразд, — сказав Гаррі й пішов по другу пляшку. Там унизу, в темряві, затиснувши пляшку під пахвою куксою правої руки, він вийняв корок, який перед цим витяг і легенько запхав назад Фредді, і добряче приклався.

«Мабуть, час починати, — сказав він сам собі. — Нема чого зволікати. Хлопець уже виговорився. Мордатий байстрюк напився, як чіп. Ті двоє лежать напівмертві. Зараз або ніколи».

Знову приклався до пляшки, і бакарді зігрів його й підбадьорив, та він однаково відчував якийсь холод і порожнечу в грудях.

Усе його нутро похололо.

— Хочеш випити? — спитав він у хлопця за штурвалом.

— Ні, дякую, — відповів юнак. — Я не п’ю. — Гаррі побачив у світлі нактоузного ліхтаря, як той посміхнувся. Дійсно, симпатичний хлопчина. І розмовляти з ним також приємно.

— А я трохи вип’ю, — сказав капітан. Він ще раз добряче приклався, але так і не зміг позбутися відчуття холоднечі, яка заповнювала все його єство. Поставив пляшку на підлогу кокпіта.

— Тримайся цього курсу, — сказав він юнакові. — А я піду перевірю двигуни.

Він відкрив люк і спустився донизу. Тоді закріпив дверцята люка довгим гаком, застромивши його в отвір у настилі. Нахилився над двигунами, помацав здоровою рукою водяний колектор, циліндри, а тоді поклав долоню на сальники. Підкрутив на півтора оберти обидві тавотниці. «Годі зволікати, — сказав він сам собі. — Ну ж бо, не тягни. Де твої яйця? Мабуть, закотилися під горло», — подумав він.

Гаррі визирнув з люка. Міг майже торкнутися рукою тих сидінь над паливними баками, на яких лежали хворі від хитавиці кубинці. Силует хлопця, який сидів спиною до нього на високому стільці, чітко вирізнявся у світлі нактоузного ліхтаря. Повернувшись, побачив також на тлі темної води силует Роберто, який сидів, розкинувши руки й ноги, на кормі.