Шрифт:
— А зі собою книжки часом не маєш? — спитав другий ветеран. — Я хотів би прочитати, приятелю. А ти ніколи не писав для журналів «Історії Дикого Заходу» або «Військові аси»? Я б тих «Військових асів» щодня читав би.
— А той довгий, що то за птиця? — спитав Річард Ґордон.
— Кажу тобі, що це звичайний байстрюк-радикал, — сказав другий ветеран. — У таборі таких повно. Ми б їх давно спровадили, але більшість хлопців у таборі не пам’ятають, кажу тобі.
— Що не пам’ятають? — спитав рудий.
— Нічого не пам’ятають, — сказав той другий.
— Ти мене бачиш? — спитав рудий.
— Так, — сказав Річард Ґордон.
— А можеш повірити, що в мене найкраща жіночка у світі?
— Чому б ні.
— Отож-бо й воно, — сказав рудий. — І вона шаліє за мною. Вона, мов рабиня. «Дай-но мені чашечку кави», кажу я їй. «Біжу, татусю», каже вона. І приносить. І так у всьому. Вона мене обожнює. Будь-яка моя примха для неї закон.
— Але де ж вона? — спитав другий ветеран.
— Отож-бо й воно, — сказав рудий. — Отож-бо й воно, приятелю. Де ж вона?
— Він не знає, де вона, — сказав другий ветеран.
— І не тільки це, — сказав рудий. — Я навіть не знаю, де її востаннє бачив.
— Він навіть не знає, в якій вона країні.
— Але послухай, брате, — сказав рудий. — Де б вона не була, ця жіночка вірна мені.
— Свята правда, — сказав другий ветеран. — Даю голову навідріз.
— Інколи я думаю, — сказав рудий, — що вона, можливо, Джинджер Роджерс і стала кіноактрисою.
— Чому б ні? — сказав той другий.
— А тоді я знову бачу, як вона спокійно чекає на мене вдома.
— Підтримує домашнє вогнище, — сказав другий.
— Власне, — сказав рудий. — Найкраща жіночка у світі.
— Чуєш, — сказав другий, — моя стара мати теж добра жінка.
— Згода.
— Але вже померла, — сказав другий ветеран. — Не будемо про неї говорити.
— А ти одружений, приятелю? — запитав рудий ветеран Річарда Ґордона.
— Звісно, — сказав той. Трохи далі за стійкою стояло ще четверо осіб, а за ними Річард побачив червону пику, блакитні очі й вологі від пива вуса пісочного кольору професора Макволсі. Професор Макволсі дивився прямо перед собою, і Річард Ґордон бачив, як він допив свій кухоль пива, а тоді, відкопиливши нижню губу, зняв піну з вусів. Річард Ґордон зауважив, які в нього яскраво-блакитні очі.
Дивлячись на нього, Річард Ґордон відчув порожнечу в грудях. І він уперше зрозумів, що відчуває чоловік, дивлячись на іншого чоловіка, заради якого його кидає дружина.
— Що сталося, приятелю? — спитав рудий ветеран.
— Нічого.
— Ти явно сам не свій. Я ж бачу, що щось не так.
— Усе нормально, — сказав Річард Ґордон.
— Ти ніби побачив раптом привида.
— Бачиш ось там того колегу з вусами? — спитав Річард Ґордон.
— Отого?
— Так.
— А що таке з ним? — запитав другий ветеран.
— Нічого, — сказав Річард Ґордон. — Чорт забирай. Нічого.
— Він тобі перешкоджає? Можемо його остудити. Навалимося втрьох, а ти його ногами по ребрах.
— Ні, — сказав Річард Ґордон. — Не варто.
— Поговоримо з ним, коли вийде на вулицю, — сказав рудий ветеран. — Щось він мені не подобається. Типовий штрейкбрехер, сучий син.
— Ненавиджу його, — сказав Річард Ґордон. — Він збезчестив моє життя.
— Ми йому покажемо, де раки зимують, — сказав другий ветеран. — Пацюк нещасний. Чуєш, Рудий, прихопи-но пару пляшок. Приб’ємо його до смерті. Чуєш, приятелю, а коли він це зробив? Ще по одному кухлику, га?
— Маємо долар і сімдесят центів, — сказав Річард Ґордон.
— То, може, візьмемо чогось міцнішого, — сказав рудий ветеран. — Бо в мене вже від пива сечовий міхур тріскає.
— Ні, — сказав той другий. — Тобі корисно пити пиво. Це ж бочкове. Пий тільки пиво. Ходімо зараз відлупцюємо того типа, а тоді ще вип’ємо пивця.
— Ні. Не чіпайте його.
— Ні, приятелю. Ми це не залишимо. Ти ж сам казав, що цей пацюк збезчестив твою жінку.
— Моє життя. А не мою жінку.
— Господи! Перепрошую. Вибач, приятелю.
— Він довів банк до дефолту й банкрутства, — сказав другий ветеран. — Можу закластися, що за нього призначено винагороду. Їй-богу, я ж бачив сьогодні на пошті його фотографію.
— А що ти робив на пошті? — підозріло спитав його напарник.
— Не міг я отримати листа?
— А що, на табір листи не доставляють?
— Може, ти думаєш, що я ходив класти гроші на книжку?
— А що ти робив на пошті?
— Просто заскочив по дорозі.
— Ну то маєш, — сказав його приятель, а тоді замахнувся, наскільки міг у натовпі.