Шрифт:
Похитуючись, Річард Ґордон побачив, як до нього йде професор Макволсі. — Вибачте, — сказав він. — Я не хотів, щоб вас побили. Я не тримаю на вас образи, бо знаю, як вам тяжко.
— Будь ти проклятий, — сказав Річард Ґордон і кинувся до нього. Більше він уже нічого не пам’ятав, бо молодик трохи опустив свої широчезні плечі й так йому вгатив, що цього разу він гепнувся з розмаху обличчям прямо на цементну долівку. Широкоплечий молодик повернувся до професора Макволсі.
— Усе гаразд, докторе, — люб’язно мовив хлопець. — Він більше вас не дратуватиме. А чого він узагалі до вас поліз?
— Мушу відвезти його додому, — сказав професор Макволсі. — З ним дійсно все буде добре?
— Без сумніву.
— Допоможіть занести його в таксі, — сказав професор Макволсі. Утрьох, разом із водієм, вони запхали Річарда Ґордона в стареньке таксі «модель Т».
— Ви певні, що з ним усе буде гаразд? — запитав професор Макволсі.
— Просто смикніть його добряче за вуха, коли захочете, щоб він очуняв. Побризкайте водичкою. Але дивіться, щоб він знову не поліз битися. Не підпускайте його близько, докторе.
— Не буду, — сказав професор Макволсі.
Голова Річарда Ґордона лежала під дивним кутом на спинці заднього сидіння таксі, а дихав він хрипко й натужно. Професор Макволсі підсунув йому руку під голову, підтримуючи її, щоб не билася об край спинки.
— Куди їдемо? — спитав таксист.
— На той кінець міста, — сказав професор Макволсі. — Повз парк. А тоді ще трохи далі вуличкою від крамниці, де торгують кефаллю.
— Тобто, на Рокі-роуд, — сказав таксист.
— Так, — підтвердив професор Макволсі.
Коли вони проминали першу на вуличці кав’ярню, професор Макволсі звелів водієві зупинитися. Він хотів купити там сигарети. Обережно поклавши голову Річарда Ґордона на сидіння, він зайшов до кав’ярні. А коли повернувся, в таксі вже не було Річарда Ґордона.
— Де він зник? — запитав він у водія.
— Та он іде попереду, — сказав водій.
— Наздоженіть його.
Коли таксі порівнялося з Річардом Ґордоном, який плентався, заточуючись хідником, професор Макволсі вийшов з машини і рушив до Річарда.
— Сідайте в таксі, Ґордоне, — сказав він. — Ми їдемо додому.
Річард Ґордон подивився на нього.
— Ми? — перепитав він, похитуючись.
— Я хочу, щоб ви поїхали додому на таксі.
— Пішов ти під три чорти.
— Поїхали, — сказав професор Макволсі. — Я волів би, щоб ви безпечно потрапили додому.
— А де твої бандити? — спитав Річард Ґордон.
— Які бандити?
— Ті, що мене побили.
— Та то був викидайло. Я не знав, що він вас ударить.
— Брешеш, — сказав Річард Ґордон. Він замахнувся на червонощокого чоловіка, який стояв перед ним, але не влучив. Натомість упав на коліна й насилу зміг піднятися. Розбив до крові коліна об хідник, але навіть не помітив цього.
— Готуйся до бою, — сказав він уривчастим голосом.
— Я не бажаю битися, — відповів професор Макволсі. — Якщо ви сядете в таксі, я вас залишу в спокої.
— Іди ти до бісової матері, — сказав Річард Ґордон і пошкандибав далі вулицею.
— Облиште його, — озвався водій таксі. — З ним усе гаразд.
— Думаєте, він дасть собі раду?
— Ще й як, — сказав таксист. — Він у нормі.
— Боюся за нього, — сказав професор Макволсі.
— Ви його не заштовхаєте в авто без бійки, — сказав таксист. — Нехай собі йде. З ним усе гаразд. Це хто, ваш брат?
— У певному сенсі, — сказав професор Макволсі.
Він дивився, як Річард Ґордон брів, похитуючись, вулицею, аж поки той не зникнув у затінку великих дерев, гілля яких хилилося до землі, вростаючи в неї, наче коріння. Дивився, а його думки були доволі неприємні. «Це ж гріх смертельний, — думав він, — тяжкий та непрощенний гріх і величезна жорстокість, і хоч релігія може знайти цьому формальне виправдання, я сам собі ніколи цього не пробачу. Але знову ж таки, хірург не має права вагатися під час операції, побоюючись завдати болю пацієнтові. Тільки ж чому всі наші життєві операції проводяться без анестезії? Якби я був кращою людиною, я б дозволив йому добряче мене побити. Йому стало б легше. Бідолашний дурень. Без даху над головою, бідолаха. Треба було б провести його, але ж я знаю, що він би цього не витримав. Мені соромно, я сам собі гидкий і ненавиджу самого себе за те, що я вчинив. Але не повинен про це думати. Зараз я знову вживу той наркоз, анестетик, яким рятувався останні сімнадцять років і який мені більше не буде потрібний. Хоча, можливо, я просто вигадую якісь виправдання своєму порокові. Принаймні це той порок, який мені насправді пасує. Але я так хотів би допомогти якось цьому бідоласі, якому завдаю прикрощів».
— Відвезіть мене назад до Фредді, — сказав він. Розділ двадцять третій
Катер берегової охорони, який буксирував «Королівську мушлю», йшов протокою Гоук поміж рифами й островами. Його гойдало на хвилях, які здіймав легенький північний вітерець назустріч припливу, але білий човен ішов за буксиром легко і плинно.
— Якщо вітер не посилиться, з ним усе буде гаразд, — сказав капітан катера. — Гарно іде за нами. Той Роббі добре майстрував човни. То що він там верзе, ти можеш зрозуміти?