Шрифт:
— Знов завелися ті двоє співкамерників, — сказав хтось із присутніх. Ті лупцювали й штовхали одне одного кулаками й ногами, аж поки їх не виштовхнули за двері.
— Нехай собі б’ються на хіднику, — сказав широкоплечий молодик. — Ці байстрюки тлумляться щовечора по три-чотири рази.
— Їх хлібом не годуй, лиш дай побитися, — сказав другий ветеран. — Рудий колись міг добре битися, але тоді дістав сифон.
— Обоє дістали.
— Рудий дістав під час бою на ринзі, — сказав присадкуватий ветеран. — Його суперник був хворий на сифіліс і мав уже висипку скрізь на плечах і спині. Щоразу, коли вони заходили в клінч, він терся плечем об ніс або губи Рудого.
— Ой, що за дурниці. Чого б це він тулився до нього лицем?
— Бо Рудий завжди у ближньому бою нахиляв голову. Отак, донизу. Ну, а той користався нагодою.
— Дурниці. Це все просто вигадка. Ніхто не може підхопити сифон під час бою на ринзі.
— Це ти так собі думаєш. Слухай, Рудий був чистенький, як дитина. Ручаюся. Ми були в одній частині. І він був добрим бійцем. Я не жартую, добрим. І був одружений із симпатичною дівчиною. Симпатичною, без жартів. А той Бенні Семпсон нагородив його сифілісом, і так воно й було, от щоб я провалився на місці.
— Не треба, краще сядь, — сказав другий ветеран. — А де його підчепив Пузань?
— У Шанхаї.
— А ти?
— Ніде я його не підчіплював.
— А Пухир?
— Від якоїсь дівки у Бресті, коли вертався додому.
— Ви тільки про це й говорите. Про сифон. Ну, а яка різниця, є він чи немає?
— Для нас уже ніякої, — сказав один ветеран. — Що з ним, що без нього.
— А Пузань узагалі щасливий. Він навіть не знає, що це таке.
— А що таке сифон? — запитав професор Макволсі в сусіда за стійкою бару. Той пояснив йому.
— Цікаво, звідки походить це словечко? — поцікавився професор Макволсі.
— Не знаю, — сказав сусід. — Відколи мене призвали, я не чув інших варіантів. Хтось може казати сифіліс. Але зазвичай усі це називають сифоном.
— Цікаво, — сказав професор Макволсі. — Більшість таких висловів мають давнє походження.
— Чого всі називають це сифоном? — спитав сусід професора Макволсі іншого ветерана.
— Не маю поняття.
Ніхто цього не знав, але всіх захопила атмосфера поважної філологічної дискусії.
Річард Ґордон тепер опинився поруч із професором Макволсі за стійкою бару. Коли Рудий і Пузань почали битися, його відтіснили сюди, а він і не чинив опору.
— Привіт, — сказав йому професор Макволсі. — Вип’єте щось?
— Не з вами, — відповів Річард Ґордон.
— Мабуть, маєте рацію, — сказав професор Макволсі. — Бачили колись щось таке?
— Ні, — сказав Річард Ґордон.
— Химерні речі, — сказав професор Макволсі. — І дивовижні. Я завжди приходжу сюди вечорами.
— І що, не потрапляєте в халепу?
— Ні. А чому?
— П’яні бійки.
— Мене це якось оминає.
— А от двоє моїх товаришів пару хвилин тому хотіли вас відлупцювати.
— Он як.
— Треба було мені їх не стримувати.
— Не думаю, що це щось змінило б, — сказав професор Макволсі притаманною йому химерною манерою висловлюватися. — Але якщо моя присутність вас дратує, я можу піти.
— Ні, — сказав Річард Ґордон. — Мені навіть подобається бути біля вас.
— Ясно, — сказав професор Макволсі.
— Ви вже були одружені? — спитав Річард Ґордон.
— Так.
— І що сталося?
— Моя дружина померла під час епідемії грипу 1918 року.
— Чому ви знову вирішили одружитися?
— Думаю, що цього разу буду кращим. Тобто, думаю, що буду кращим чоловіком.
— І вибрали для цього мою дружину?
— Так, — сказав професор Макволсі.
— Будь ти проклятий, — крикнув Річард Ґордон і вдарив його в лице.
Хтось схопив його за руку. Він висмикнув її, і тут хтось щосили лупнув його по голові, за вухом. Він бачив перед собою червоне обличчя професора Макволсі, який і далі стояв біля стійки, кліпаючи очима. Той тягнувся рукою по новий кухоль пива замість того, яке розлив Ґордон, і тоді Річард Ґордон замахнувся, щоб знову його вдарити. Цієї миті щось ще раз вибухнуло в нього за вухом, а світло в барі спалахнуло, закружляло і згасло.
Згодом він уже стояв у дверях бару Фредді. У голові в нього дзвеніло, переповнена кімната хиталася і кружляла, а до горла підступала нудота. Він бачив, як усі дивляться на нього. Біля Ґордона стояв широкоплечий молодик.
— Чуєте, — казав він, — тільки не починайте знову. Досить того, що ті пияцюри постійно гамселять одне одного.
— А хто мене вдарив? — запитав Річард Ґордон.
— Я вдарив, — сказав молодик. — Той чоловік наш постійний клієнт. Тому заспокойтеся. Не треба тут битися.