Шрифт:
— Гаразд, — відповів йому я. — Коли ви там будете?
— Десь о півночі.
— Гаразд, — сказав я. — Мабуть, це все.
— Якими вам купюрами?
— Найкраще сотнями.
Він підвівся, і я провів його поглядом. Френкі усміхнувся йому, коли той проходив повз нього. Містер Сінґ навіть не подивився на нього. Франтуватий такий китаєць. Пещений.
Френкі підійшов до столика.
— Ну як? — запитав він.
— Звідки ти знаєш містера Сінґа?
— Він переправляти китайців, — сказав Френкі. — Великий бізнес.
— Як довго ти його знаєш?
— Він тут зо два роки, — сказав Френкі. — До нього їх переправляти інший. Його хтось убити.
— Хтось і містера Сінґа вб’є.
— Точно, — сказав Френкі. — А що? Багато великий бізнес.
— Ще той бізнес, — сказав я.
— Великий бізнес, — сказав Френкі. — Ті китайці ніколи не повертатися. Інші китайці писати листи, що все добре.
— Чудово, — сказав я.
— Ті китайці не знати писати. Писати тільки багаті китайці. Нічого не їсти. Тільки рис. Сто тисяч китайців тут. Тільки три китайські жінки.
— Чому так?
— Уряд не пускати.
— Чортзна-що, — сказав я.
— Робите з ним бізнес?
— Можливо.
— Добрий бізнес, — сказав Френкі. — Краще, ніж політика. Купа гроші. Багато великий бізнес.
— Випий пива, — сказав йому я.
— Ви вже не журитися?
— Ні, чорт забирай, — сказав я. — Багато великий бізнес. Вельми вдячний.
— Добре, — сказав Френкі й поплескав мене по спині. — Я тепер дуже радий. Я тільки хотіти, щоб ви були раді. Китайці добрий бізнес, так?
— Чудовий.
— Я дуже радий, — сказав Френкі. Я бачив, що в нього аж сльози виступили на очах, такий він був задоволений, що все гарно пішло, тож я теж поплескав його по спині. Той ще Френкі.
З самого ранку я розшукав агента і попросив оформити дозвіл. Він хотів бачити список команди, і я сказав, що команди немає.
— Ви повертаєтесь самі, капітане?
— Саме так.
— А що з вашим напарником?
— Він у запої, — сказав йому я.
— Самому дуже небезпечно.
— То ж тільки дев’яносто миль, — сказав я. — Думаєте, пияк на борту дуже мені допоможе?
Я перегнав човен на другий бік гавані до заправки «Стандард-Ойл» і наповнив обидва баки. Там вміщується майже двісті ґалонів. Мені страшенно не хотілося платити по двадцять вісім центів за ґалон, але ж я не знав, куди доведеться йти.
Відколи я побачився з тим китайцем і взяв у нього гроші, мене не полишала тривога. Уночі я взагалі майже не спав. Коли ж повернувся до причалу «Сан-Франциско», там на мене вже чекав Едді.
— Привіт, Гаррі, — сказав він мені й помахав рукою.
Я кинув йому з корми кінець, він закріпив його, а тоді піднявся на борт. Він мав каламутні очі та здавався ще довготелесішим і п’янішим, ніж завжди. Я нічого йому не сказав.
— То що ти думаєш про того типа Джонсона, Гаррі? — спитав він у мене. — Взяв і злиняв. Що ти на це скажеш?
— Пішов геть, — сказав йому я. — Мені й без тебе гидко.
— Брате, а хіба ж мені від цього добре?
— Забирайся звідси, — сказав йому я.
Але він тільки зручніше вмостився й випростав ноги. — Я чув, що ми нині відчалюємо, — сказав він. — Ну і правда, чого тут стирчати.
— Ти не їдеш.
— Що сталося, Гаррі? Чого тобі сваритися зі мною?
— Чого? Пішов геть із човна.
— Ой, та заспокойся.
Я врізав його по обличчю, і аж тоді він встав і зійшов на причал.
— Я б тобі такого не зробив, Гаррі, — сказав він.
— Це точно, спробував би тільки, — сказав йому я. — Зі мною ти не їдеш. Ось і все.
— А навіщо було бити?
— Щоб до тебе дійшло.
— А що ж мені тепер робити? Подихaти тут з голоду?
— Чорта з два ти подохнеш, — сказав я. — Можеш повернутися на поромі. Наймися і відпрацюй проїзд.
— Не по-людськи ти зі мною поводишся, — сказав він.
— А з ким ти колись поводився по-людськи, п’янчуго? — сказав йому я. — Та ти й рідну матір обшахруєш.
І це була правда. Та мені однаково було кепсько через те, що я його вдарив. Знаєте, як це буває, коли вдариш пияка. Але взяти його зі собою я тепер не міг, хоч би й захотів.