— А чим ти дихаєш, Йолько? — запитала Буба, намагаючись виглядати серйозною.

— Ну, як це чим? Бюстом! — Йолька витріщила очі. — Це ж зрозуміло! Навіть Ксавер недавно мені сказав, що я маю чим дихати, — додала вона гордо, і від її страждань не залишилося й сліду.

— Ходімо до «Брудзя»? У мене тут завелися непогані бабки, можу пригостити тебе піцою, — Йолька сягнула по гаманця, але Буба її спинила.

Іншим разом. Нині не можу, бо маю справи.

— Які ще справи?

— Ну, підгодовування… Розумієш, я годую неповносправних… — плутано пояснювала Буба, стараючись не виказати родинної таємниці.

— А-а-а, розумію, — Йолька кивнула головою. — Завжди ти вплутаєшся в якусь доброчинність. І навіщо? Жодної тобі користі. А про задоволення взагалі нема мови! — Вона зневажливо махнула рукою. — Бо я ловлю кайф навіть тоді, коли мені з матьохи вліплять одиницю.

— Ти що, жартуєш? — Буба глянула на Йольку, як на блазня.

— Чесно! — присяглася та. — Бо я могла б так само отримати дві одиниці. І, власне, було б за що, — зізналася вона з несподіваною щирістю.

— Ніколи не думала, що можна від цього отримати задоволення, — відповіла Буба.

— Ксавер каже, що в мене талант до цього… ну… чорт! — не могла пригадати Йолька. — Забула, як воно…

— У тебе стільки талантів, що яка різниця, як називається цей один, — поклала край її мукам Буба.

— Зрештою, я не збираюся робити нічого просто так, для задоволення, — попередила Йолька, трусонувши непокірними локонами. — А взагалі я вважаю, — вона чомусь ніяк не могла розстатися з Бубою, — що ти повинна стати моєю асистенткою. Ксавер уважає, що в мене надзвичайне… е-е-е… О, згадала! — вміння працювати в колективі, — процитувала Йолька, ледь затинаючись.

— Може, колись у майбутньому, — ухильно відказала Буба. — Але спасибі, що ти про мене подумала.

— Певна річ, — відповіла Йолька тоном начальниці. Та ще й такої, що вже має одного підлеглого.

Дім, керівництво яким узяла на себе бабця Рита, перестав бути схожим на інтернет-кав’ярню. Щоправда, дідусь із татом не відривалися від моніторів, зате їм на допомогу несподівано прийшли Маньчаки.

Неважко було здогадатися, що через брак інших добровольців, обидвох кандидатів на чемпіонів із бриджа було силоміць ув’язнено у вітальні, де нещасних напихали якимись підозрілими наїдками.

— Дідусю, що це вони їдять? — поцікавилася Буба.

— Я сказав би, що лайно, але це дуже вульгарно, — прошепотів старий, який стежив зі своєї схованки за стражданнями Маньчаків.

Дивлячись на них Буба збагнула, що бідолахи стали жертвами власного обжерства. Зараз обоє сиділи з похмурими обличчями над зеленавою кашею, а їхні виделки під команди бабусі Рити піднімалися до вуст, а тоді знову занурювалися в рештках якоїсь гидоти.

— От і чудово, — хвалила кожен рух виделки бабця, а Буба подумала, що це скидається на дитсадок для дорослих.

— Ну ж бо, покваптеся трохи, бо час грати! — скомандував дід Генрик. — Я розумію, що у вас тут дегустація Ритиних делікатесів, але все приємне колись закінчується. Час вам нині програти!

Маньчаки незграбно вклонилися бабці і з полегшею помчали до дідової кімнати.

— Що це було? — пан Вальдек витирав спітніле чоло.

— Моя порція броколі, — прошепотів дідусь.

— Я й не підозрювала, що броколі так виглядає, — зізналася пані Віолетта, виколупуючи із зубів якусь зелень.

— Я теж, — погодився дід Генрик.

— Ну, і я думав, що смак у неї теж інший, — докинув Маньчак.

— Тобто, що броколі взагалі смакує, — виправила його дружина.

— Це ж не трагедія, мої любі, — у діда був чудовий настрій, бо старий уже встиг замовити Бубі на сьогодні свій обід. — Якщо ваша дитина виявиться неслухняною, знатимете, чим її нагодувати! Буде корисно й повчально, бо гіршого покарання годі й вигадати.

— Із дитиною ще нічого не вирішено, — на Маньчаковій красувалося хутро тхора, і вона ніяк не могла вмоститися на стільці.

— Та зніміть із себе цю тваринку, — порадив дідусь. — Незручно буде на маленькому стільчику…

— Це останній писк моди, — припинив дискусію Маньчак. — Хутро саме почало з’являтися в салонах.

— Шкода, що не на власних лапах, — зітхнув дід Генрик, шкодуючи тхорів, які могли пересуватися світом виключно завдяки ногам пані Віолетти.

— Та скажіть мені, — старенький вправно роздавав карти, — що там із вашою дитиною? Певне, вам не хочуть її віддати?

— Поки що нас перевіряють, — пан Вальдек скривився, однак невідомо, чи через кепські карти, чи через оте перевіряння.