— Годину? — перелякався батько. — Я не можу так надовго… відійти від комп’ютера!

— І я, — кахикнув дідусь, — я теж не можу.

— А навіщо тобі гроші? — тато пригадав про свої батьківські обов’язки.

— Я лише трохи збільшую кишенькові. Інфляція, — пояснила дівчина.

— Самі нещастя в цій країні, — нарікав дід, порпаючись у гаманці. — Інфляція, телебачення, Рита, голод… — перелічував він голосом страдника. — Навіть за комуни такого не було! А що стосується твоєї, Павле, матері, то вона якраз і є носієм усіх без винятку лих, які переслідують людство. Від більшовицької революції до цунамі.

Батько не реагував на тестеві нарікання й теж покірливо шукав у гаманці дрібні гроші.

— Мені кебаб, — швиденько замовив він.

— А я хочу шаурму, — облизався дідусь Генрик. І Буба, побрязкуючи весело грішми, увійшла у дві ролі водночас: хатнього лихваря й разом з тим єдиної годувальниці родини, що було сприйнято з мовчазним схваленням.

У школі Буба наштовхнулася на Сироту.

— Ти, бува, не захопив своїх смачнючих канапок? — у Буби аж очі засяяли, коли вона побачила пакетик зі сніданком, який Стась завжди приносив із собою.

— Звісно! — і хлопець подав їй окраєць хліба з найшкідливішою шинкою на світі.

— Бабця Рита приїхала, — пояснювала Буба, швиденько поглинаючи м’який білий хліб.

— І що? — не розумів Сирота.

— Відтепер ми споживаємо лише здорову їжу, тобто не їмо взагалі. Я, наприклад, занадто товста…

— Ти? — Стась здивовано глянув на однокласницю.

— Я, — підтвердила та з напханим ротом.

— Решта родини теж під наглядом, — продовжувала вона, давлячись великими куснями. — Бабуся стверджує, що ми страждаємо на всі хвороби. Навіть на ті, яких медицина ще не знає.

— Твоя бабця лікар? — увічливо поцікавився хлопець.

— Ні, що ти! Вчителька на пенсії! — Буба шматувала шинку зубами, наче якийсь неандерталець.

— Ну, тоді вона на всьому розуміється, — погодився Сирота.

— На щастя ні, — посміхнулася Буба. — Бабця поняття не має про мову жестів. Колись розповім, — пообіцяла дівчина й зістрибнула з парти, до якої наближався Мілош.

— Дружба міцніє? — кинув він замість привітання.

— Еге! Ребекка, певне, більше не бігає за тетеруками, — подумала Буба без краплини співчуття.

— Міцніє, міцніє! — Сирота продемонстрував у посмішці ідеальні зуби. — Щоправда, доводиться в цю дружбу інвестувати й підгодовувати Бубу, але чого там! Переживу. — І він поплескав себе по запалому животі.

— Ну, коли що, — Мілош якось важко сів за парту, — то в моїй торбі теж нині чимало припасів. Так що я до ваших послуг, — невпевнено всміхнувся хлопець і почав квапливо дописувати домашнє завдання.

А коли до класу зайшла вчителька біології, яку всі називали Пандемією, і заходилася збирати смертельне жниво, ніхто, крім Буби, не залишився байдужим до її нападів. Доки навколо тривала безнадійна боротьба за виживання, Буба продовжувала перебувати у світі власних невеселих думок.

Ще зовсім недавно Мілош називав мене своїм співучим дроздом, — згадувала дівчина. — І хоча я не зробила нічого поганого, зараз я перетворилася для нього на звичайнісінького горобця. Та ще й голодного… Певне, моя сірість так знеохотила його, що він почав шукати казкового колібрі, а для мене в нього залишилася хіба що канапка із сиром…

Плакати на кривавій біології аж ніяк не личило. Тим більше, що навколо лягали нові трупи, котрі програли битву із травною системою гідри. Навіть Мілош зазнав поразки в нерівній боротьбі й отримав одиницю.

Тому Бубі здалося, що не варто рюмсати лише через те, що шлях від кохання до байдужості буває коротшим, ніж відстань між партами.

— На сьогодні досить, — Пандемія глянула на вцілілих бійців. — Ваша примітивність могла б ілюструвати спосіб мислення гідри, — переможно заявила вона. — І саме цьому симпатичному створінню ми присвятимо наступний урок, — попередила вчителька, захряснувши класний журнал.

А Буба визнала, що від гідри вона відрізняється емоційністю, яка, щоправда, не полегшувала життя, зате становила щонайкращу рису людських істот.

Додому поверталися з Йолькою, яка була неабияк приголомшена подіями останнього уроку.

— Бубо, що це мала на увазі Пандемія, коли ото нині про гідру висловилася?

— А як саме вона висловилася? — Буба глянула на подружку відсутнім поглядом.

— Чекай-но, як же Пандемія сказала? — Йолька наморщила лоба. — О, вже згадала! — зраділа вона, як завжди недоречно, бо переважно в таких випадках не було чого тішитися. — Вона мені сказала: «Мірович, ти якийсь особливий випадок. Тобі сімнадцять років, але з того, що ти говориш, випливає, що ти досі дихаєш стравоходом…».