— Інакше кажучи: медовуха в необмеженій кількості! — переможно вигукнув дідусь, але бабця погамувала його захоплення.

— У цьому домі під час моєї присутності будь-який алкоголь заборонений. Навіть у вигляді цукерок з лікером чи популярних шоколадних пляшечок із коньяком. Тож якщо ви принесли якусь коробку…

— Ми? — здивовано вигукнули Маньчаки. — Ми, люба пані, ніколи не приносимо жодних коробок із цукерками! — засопів обурений пан Вальдек.

— Скажете таке! — пирхнула пані Віолетта. — Невже ми схожі на таких, що ходять у гості із власним шоколадом?! Як можна взагалі таке про нас думати! — гарячкувала вона.

— Ти даремно хвилюєшся, дорога Рито, — пояснював дідусь, забираючи гостей до своєї кімнати, — наші любі друзі вже багато років приносять до цього дому виключно себе в різних іпостасях… — торохтів він так швидко, що Маньчаки навіть не встигли образитися.

— Пане Генрику, — Маньчакова хрипко зашепотіла, її голос звучав схвильовано. — Ви повинні нам допомогти…

— Атож, атож, допомогти, — притакнув Маньчак.

— Але що я, звичайний пенсіонер, можу для вас зробити? — удавано скромним тоном запитав дідусь. — Ви ж бо знаєте, що в цій країні пенсіонер значить менше, ніж дитина. Йому навіть грошової допомоги не видають, хоча й у нього наближається період памперсів…

— Ну звісно! — пані Віолетта зальотно всміхнулася. — Ми саме про це й хотіли поговорити! Тобто… — затнулася вона, — про нашу дитину, тобто про вас…

— А в чому справа? — дід виглядав переляканим. — Ви що, надумали мене всиновити?

Буба стала на порозі з колодою карт.

— Ми сьогодні не гратимемо, — попередив дівчину пан Вальдек. — А ви не бійтеся! Кого цікавить такий упертий стариган! — розвіяв він підозри пана Генрика.

— Наприклад, мене, — Буба глянула на діда з ніжністю, яка мала б винагородити надмірну щирість Маньчаків.

— Саме в цьому й полягає наша ідея та прохання! — пані Віолетта взяла старого за руки й благально зазирнула йому в очі.

— Нічого не розумію, — дід безпорадно дивився на присутніх. — Чого ви, власне, від мене хочете?

— Ми хочемо вами опікуватися, — пояснила Маньчакова, схлипнувши, а її чоловік скривився, наче в нього зуби розболілися.

— А-а-а, будь ласка! — дід розкрив обійми. — Я до ваших послуг. Але спершу я б хотів, щоб ви докупили мені сигар і принесли якийсь заспокійливий засіб. Наприклад, звичайну горобинівку. Мені б не хотілося починати нашу співпрацю із чогось надто дорогого й вишуканого…

— Дайте спокій! — пана Вальдека аж пересмикнуло. — Ми ж лише вдаватимемо…

— Як це вдаватимете, якщо мені справді потрібна допомога? І Рита забрала в мене всі мої трунки, — не розумів дід Генрик. — То як ви хочете мною опікуватися? Про людське око?

— Я так ціную ваш розум! — підлещувалася до старого пані Віолетта. — Ну, звісно, що так! Бачте, — вона заходилася жваво пояснювати подробиці, — у цьому центрі усиновлення, звідки ми збираємося взяти малятко, там, так би мовити, хочуть якихось доказів нашого вміння опікуватися… Ну, і Вальдусик сказав, якось до слова прийшлося, що ми вже багато років про вас турбуємося…

— Бо це правда! — утрутився Маньчак. — Хто б іще витримав стільки принижень і кепкувань, як не ми?! Ну, визнайте, пане Генрику! — звернувся він до діда.

— Пане Генричку, любий, поговоріть з нашою кураторкою, — солоденько попрохала Маньчакова.

— І скажіть цій дурепі, що дитині в нас буде якнайкраще! — пан Вальдек нервово крутнувся на стільці. — Після стількох років дружби ви ж можете для нас це зробити?

— А що ж із цією горобинівкою? — поцікавився дідусь, удаючи, наче роздивляється свої нігті. — Такі розмови вимагають гартування духу… Щоб отак відкрити душу чужій бабі, мені потрібна підтримка…

— Я вас підтримаю! — кинулася до діда пані Віолетта.

— А я б волів горобинівку, — відсахнувся від неї старий.

— Ну, що ж, — спохмурнів Маньчак. — Ви завжди були корисливим.

— Тоді ми вас туди завтра відвеземо, — пані Маньчакова ніжно погладила свою шубу. — І ви розкажете кураторці всю правду! Адже зараз таких людей, як ми, просто не знайдеш!

— Отут я з вами згоден! — старий тицьнув у пані Віолетту пальцем. — Таких, як ви, справді немає! У будь-якому разі, ви абсолютно незамінні, бо заспокоюєте мою потребу в ексцентричності.

— Ну все годі, _ нетерпляче відповів Маньчак і, пропустивши дружину у дверях, із полегшею вийшов з дідової кімнати.

— Що скажеш про партійку в бридж? — Буба сіла біля столу, забавляючись колодою. Часи, коли дід, угледівши карти, червонів від задоволення й негайно вмощувався у своєму кріслі, безповоротно минули. Тепер він дивився на онуку з ледь помітним занепокоєнням. А може, з надією, що вона відкладе гру до завтра. Зараз пан Генрик бавився комп’ютерною мишкою.

— Дідусю, — зітхнула Буба, відчувши його німе прохання, — я собі зараз піду, але ми вже давно не проводили часу разом. І мені сумно за колишніми вечорами.