— Ой, татку, купатися занадто холодно, і нам так хочеться піти в кіно.

— Гаразд, — погодився Гаррі. — Гаразд.

Коли дівчата вийшли з кімнати, він сказав Марії:

— Можеш порізати?

— Звичайно, дорогенький.

Вона порізала м’ясо дрібненько, наче для хлопчика.

— Дякую, — сказав Гаррі. — Мучу я тебе постійно, правда? Дівчата теж не дають тобі спокою?

— Ні, любий.

— Дивно, що ми не мали хлопців.

— Бо то ти такий справжній чоловік. Від таких тільки дівчата й бувають.

— Тепер я вже не такий, чорт забирай, — сказав Гаррі. — Але чуєш, мушу вирушати в бісову ходку.

— Розкажи-но про човен.

— Його побачили з вантажівки. З такої високої.

— Паршиві справи.

— Гірше того. Гівняні.

— Ой, Гаррі, не говори такого вдома.

— Та в ліжку ти й не таке часом говориш.

— Так то ж у ліжку. А за столом я не хочу чути про гівно.

— Гівняні справи.

— Ой, дорогий, ти щось у поганому настрої, — сказала Марія.

— Ні, — заперечив Гаррі. — Просто я думаю.

— Добре все обміркуй. Я в тебе вірю.

— І я в себе вірю. Це все, що мені залишилося.

— Хочеш мені про все розповісти?

— Ні. Головне, не турбуйся, хай би що ти почула.

— Не буду.

— Чуєш, Маріє. Принеси мені зі схованки на горищі мій «Томпсон» і перевір у дерев’яній скриньці з патронами, чи заряджені всі магазини.

— Не бери його.

— Я мушу.

— Коробки з патронами теж принести?

— Ні. Я ж не зможу заряджати. Маю там чотири магазини.

— Дорогенький мій, це ж не буде така погана ходка?

— Погана, дуже погана.

— О Боже, — сказала вона. — Боже мій, краще б ти не робив таких речей.

— Принеси це все сюди. І звари мені кави.

— Гаразд, — сказала Марія. Вона перехилилася через стіл і поцілувала його в губи.

— А тепер залиш мене самого, — сказав Гаррі. — Мушу все обміркувати.

Він сидів за столом, дивився на піаніно, сервант і радіоприймач, на репродукцію «Вересневого ранку» і зображення купідонів з луками за головою, на полірований стіл і стільці зі справжнього дуба, на занавіски на вікнах і думав: «Скільки мені ще тішитися своїм домом? Чому мені знову ще гірше, ніж коли я починав? І це все може пропасти, якщо я припущуся помилки. Піде коту під хвіст. Крім хати в мене залишилося доларів шістдесят, не більше, але я все поставлю на карту. Кляті дівчата. Це все, на що ми зі старою спромоглися. Може, всі хлопці в неї скінчилися до того, як я її зустрів?».

— Маєш, — сказала Марія, тримаючи чохол за полотняний ремінь. — Магазини всі повні.

— Я мушу вже йти, — сказав Гаррі. Він спробував на вагу брезентовий чохол з плямами від мастила. — Поклади його під переднє сидіння.

— До побачення, — сказала Марія.

— До побачення, стара.

— Я не журитимусь. Але будь обережний, прошу тебе.

— Будь чемною.

— Ой, Гаррі, — сказала вона, міцно притиснувшись до нього.

— Відпусти. Не маю часу.

Він поплескав її по спині своєю куксою.

— Твій черепаховий плавець, — сказала вона. — Ох, Гаррі. Бережи себе.

— Мушу йти. До побачення, стара.

— До побачення, Гаррі.

Вона дивилася, як він виходить із будинку, високий, широкоплечий, стрункий, з вузькими стегнами, він і далі рухається, думала вона, немовби якийсь звір, легко і спритно, і він ще зовсім не старий, думала вона, йде так невимушено й плинно, а коли він сідав у авто, вона побачила його біляве, випалене сонцем волосся, його лице з широкими монгольськими вилицями й вузькі очі, перебитий ніс, великий рот і округлу щелепу, він усміхнувся їй, сідаючи в машину, а вона розплакалася. «Ото вже бісове обличчя, — подумала вона. — Щоразу, як бачу це бісове обличчя, мені хочеться плакати». Розділ п’ятнадцятий

У барі Фредді за стійкою сиділи троє туристів, і Фредді їх обслуговував. Один був дуже високий, худий і широкоплечий чолов’яга в шортах і в окулярах з товстими лінзами, засмаглий, з коротко підстриженими вусами пісочного кольору. Його супутниця мала біляві кучері і стрижку під хлопчика, хворобливий колір обличчя й поставу та зовнішність жінки-борчині. На ній також були шорти.

— Фігу тобі з маком, — сказала вона третьому туристові, який мав доволі розпухле червоне обличчя, руді вуса, білого полотняного картуза із зеленим целулоїдним козирком і химерну манеру говорити, випинаючи губи, немовби куштував щось дуже гаряче.

— Як чарівно, — сказав зелений козирок. — Ніколи не чув, щоб цей вираз вживали в розмовній мові. Вважав його застарілим, який можна зустріти хіба що в якихось... е-е... бульварних газетках, а не почути наживо.

— Фігу, фігу тобі під ніс, подвійну фігу з маком, — сказала несподівано грайливо кокетка-борчиня, даючи йому нагоду помилуватися своїм прищуватим профілем.

— Як гарно, — сказав зелений козирок. — Ви так мило це кажете. Часом не в Брукліні почули?

— Не звертайте на неї уваги. Це моя дружина, — сказав високий турист. — А ви вже знайомі?