— Налий мені, — сказав він Фредді.

— Тримай.

«Я міг би продати будинок і знімати житло, поки підшукаю якусь роботу. Але яку роботу? Нічого ж немає. Міг би піти до банку і здати їх усіх, але що я отримаю натомість? Подяку. Якраз. Красно дякую. Спочатку ті кубинські паскуди позбавляють мене руки, стріляючи в неї без жодної потреби, коли я перевозив товар, а тоді такі самі американські сволоти забирають мій човен. І що мені тепер, позбутися свого будинку просто так, за дякую? Ні, це я вже тоді дякую. До біса це все, — подумав він. — Я просто не маю вибору».

Він хотів поділитися цим із Фредді, щоб бодай хтось знав, на що він відважився. Але не міг цього зробити, бо Фредді його не підтримав би. Він тепер мав непогані заробітки. Вдень тут було досить порожньо, зате вечорами назбирувалося повно народу, і так аж до другої ночі. Фредді не мав на що нарікати. Він не підтримав би таку авантюру. «Мушу зробити все сам, — подумав Гаррі, — з тим клятим бідолашним Альбертом. Господи, він явно живе впроголодь, я ще таким його не бачив. Ті конки воліють поздихати з голоду, аніж почати красти абощо. У цьому місті багатьом кишки грають маршу. Але вони ніколи не наважаться піти на діло. Просто подихатимуть поволі з голоду. Хоч вони голодують від самого дня народження; принаймні дехто з них».

— Чуєш, Фредді, — сказав він. — Мені треба пару літрових пляшок.

— Чого саме?

— Бакарді.

— Гаразд.

— І відкоркуй їх, добре? Я зафрахтував човна, щоб перевезти на той бік кубинців.

— Ти вже казав це.

— Не знаю, коли вони зберуться. Можливо, нині ввечері. Я ще не чув від них.

— Човен на ходу. Сьогодні буде гарна ніч, якщо вирішите відчалити.

— Вони ще нібито хотіли вдень порибалити.

— Там на човні є снасть, якщо не розтягли пелікани.

— Усе на місці.

— Ну то гарної тобі ходки, — сказав Фредді.

— Дякую. А можеш дати ще плящинку?

— Чого саме?

— Віскі.

— Ти ж нібито п’єш бакарді?

— Це на дорогу, якщо змерзну.

— Ти йтимеш увесь час за вітром, — сказав Фредді. — Я й сам був би радий зробити нині ходку.

— Нічка буде гарна. То ти даєш мені?

Саме тут зайшли високий турист зі своєю дружиною.

— Та це ж мій чоловік-мрія, — сказала вона і вмостилася на високому стільці біля Гаррі.

Він кинув на неї оком і підвівся.

— Я ще прийду, Фредді, — сказав він. — Сходжу до човна, бо ж раптом вони схочуть рибалити.

— Не йдіть, — сказала жінка. — Прошу вас, не йдіть.

— Потішна ти, — сказав їй Гаррі й вийшов геть.

Річард Ґордон тим часом простував вулицею до великого зимового особняка подружжя Бредлі. Сподівався, що місіс Бредлі буде там сама. А так воно й буде. Місіс Бредлі колекціонувала не тільки книжки, але й авторів цих книжок, проте Річард Ґордон цього ще не знав. Його ж дружина брела пляжем, прямуючи додому. Вона так і не зустрілася з Джоном Макволсі. Можливо, він сам до неї зайде. Розділ вісімнадцятий

Альберт був уже на човні, а баки заправлені.

— Я зараз заведу мотор і перевірю, як ті два циліндри, — сказав Гаррі. — Ти все сховав?

— Так.

— Тоді готуй наживку.

— Яку, велику?

— Так. На тарпона.

Альберт краяв на кормі наживку, а Гаррі був біля штурвала й розігрівав двигуни, коли раптом почув немовби вихлоп якогось мотора. Подивився на вулицю й побачив, як із банку вибіг якийсь чоловік. Він біг, тримаючи в руці пістолет. Швидко зник з очей. Ще двоє чоловіків вискочили з банку зі шкіряними портфелями та пістолетами в руках і побігли вслід за першим. Гаррі зиркнув на Альберта, який був зайнятий наживкою. У цей час у дверях банку з’явився, задкуючи, четвертий здоровань із «Томпсоном» навпереваги, з будівлі долунало верескливе й оглушливе виття сирени, і Гаррі побачив, як застрибало вгору-вниз-угору-вниз дуло автомата, і почув притишену завиванням сирени автоматну чергу: тра-та-та-та. Здоровань розвернувся й побіг, зупинившись лише для того, щоб випустити ще одну чергу по дверях банку, тоді як Альберт зірвався на ноги і крикнув, стоячи на кормі:

— Господи, вони ж грабують банк. Господи, що нам робити? — а Гаррі почув на бічній вуличці ревіння двигуна й побачив, як звідти в бік пристані вилетіло на шаленій швидкості таксі «Форд».

Троє кубинців сиділи ззаду, а четвертий біля водія.

— Де човен? — гаркнув один іспанською.

— Та тут, дурню, — сказав другий.

— Це не той човен.

— Але той капітан.

— Швидше. Рухайся заради Бога.

— Вилазь, — сказав кубинець водієві. — Руки вгору.

Коли водій став біля машини, кубинець запхав йому за пояс ножа, тоді шарпнув ножа до себе й розрізав пояс і холошу мало не до коліна. Після чого здер з водія штани. — Стій і не рухайся, — сказав він. Ті двоє кубинців, які були з портфелями, кинули їх у кокпіт, а тоді всі застрибнули в човен.

— Відчалюй, — сказав один із них. Мордатий бурмило з автоматом приставив дуло Гаррі до спини.

— Швидше, капітане, — сказав він. — Поїхали.

— Без паніки, — промовив Гаррі. — Забери ту штуку.

— Віддавай кінці, — сказав мордатий Альбертові. — Кому кажу!

— Чекай-но, — сказав Альберт. — Не запускай двигун. Вони пограбували банк.

Мордатий кубинець розвернувся й наставив «Томпсона» на Альберта.

— Ні! Не треба! — сказав Альберт. — Ні!

Постріл був зроблений майже впритул, і кулі прошили йому груди, немовби хтось тричі по них ляснув. Альберт осів на коліна з виряченими очима й роззявленим ротом. Здавалося, він усе ще намагався сказати: — Ні!