Гаррі Морґан під’їхав на пристані майже до самого човна, озирнувся, чи нікого немає, а тоді підняв переднє сидіння машини, витяг плаский, зашкарублий від мастила брезентовий чохол і кинув його в кокпіт моторки.

Спустився туди сам, підняв люк над моторним відсіком і поклав туди чохол з автоматом подалі від чужих очей. Відкрив паливні клапани й запустив обидва двигуни. Правий через пару хвилин почав працювати рівно, а от у лівому два циліндри, другий і четвертий, постійно чмихали, тож Гаррі виявив, що свічки мали тріщини, пошукав нові, але так і не знайшов.

«Мушу дістати свічки й заправитися пальним», — подумав він.

Нахилившись, дістав з-під двигунів чохол, розстібнув його і приладнав до автомата приклад. Тоді знайшов пару шматків приводного паса до вентилятора і чотири гвинта, зробив у пасах прорізи і підвісив їх у вигляді петель, які тримали автомат під палубою ліворуч від люка, якраз над лівим двигуном. Він там лежав, легенько погойдуючись, і Гаррі вставив у нього один із чотирьох магазинів, які були в кишеньках чохла. Ставши навколішки поміж двигунами, він сягнув рукою по автомат. Для цього достатньо було двох рухів. Спочатку відстебнути пасок, який підтримував приклад відразу за затвором. А тоді витягти автомат з другої петлі. Він спробував, і це легко йому вдалося навіть однією рукою. Пересунув маленький важіль з одиночних пострілів на автоматичний вогонь і впевнився, що стоїть запобіжник. Тоді знову підвісив автомат. Не знав тільки, куди сховати запасні магазини, тому запхав чохол під паливний бак, звідки міг легко їх дістати рукою. «Коли ми вирушимо, я зможу відразу сюди спуститися й покласти до кишені парочку магазинів, — подумав він. — Краще було б не тягатися з ними, але ж раптом ту кляту штуку заклинить абощо».

Він підвівся. Був дуже гарний приємний деньочок, зовсім не холодний, з легеньким північним вітерцем. Справді чудовий деньочок. Починався відплив, і на палях при виході з протоки сиділо двійко пеліканів. Повз нього пропахкав, прямуючи до рибного ринку, темно-зелений рибальський човен, на кормі якого, тримаючи румпель, сидів рибалка-негр. Гаррі задивився на блакитно-сіру під променями полуденного сонця воду, яку розгладжував вітер, віючи за відпливом, а тоді на піщаний острівець, що утворився, коли поглиблювали протоку в тому місці, яке облюбували собі акули. Над острівцем ширяли білі чайки.

«Гарна буде нічка, — подумав Гаррі. — Те, що треба для переправи».

Він трохи зіпрів біля двигунів, тож випростався й витер обличчя якоюсь шматкою.

На пристані стояв Альберт.

— Чуєш, Гаррі, — сказав він. — Візьми мене з собою.

— А що сталося?

— Ми можемо тепер працювати на громадських роботах тільки три дні на тиждень. Щойно зранку про це довідався. Мушу ще щось знайти.

— Гаразд, — сказав Гаррі. Він знову щось обмірковував. — Гаразд.

— Чудово, — сказав Альберт. — Бо я вже боявся потрапити на очі своїй старій. Вона мені нині вчинила такий ґвалт, ніби це я скоротив робочий тиждень.

— Чого ти панькаєшся зі своєю старою? — спитав глузливо Гаррі. — Чого не даси їй добрячого ляпаса?

— Ага, їй даси, — сказав Альберт. — Буде стільки крику. Її тоді не зупинити.

— Слухай-но, — сказав йому Гаррі. — Візьми мою машину й цю свічку, поїдь до крамниці з морськими товарами й купи шість отаких самих свічок запалювання. Тоді купи на двадцять центів льоду та з півдюжини кефалі. Ще купи дві бляшанки кави, чотири бляшанки тушонки, дві хлібини, трохи цукру і дві бляшанки згущеного молока. Заїдь до Сінклера і скажи, щоб підвезли сюди й залили в баки сто п’ятдесят ґалонів. Якомога швидше повертайся й заміни в лівому двигуні другу й четверту від маховика свічу. Скажи їм, що я розрахуюся за пальне, коли повернуся. Нехай зачекають або знайдуть мене у Фредді. Нічого не забудеш? Завтра ми їдемо з клієнтами ловити тарпона.

— Занадто холодно для тарпона, — сказав Альберт.

— Клієнти кажуть, що ні, — заперечив Гаррі.

— Може, взяти цілу дюжину кефалі, — запитав Альберт. — Бо ж раптом наживку розхапають щучки? Їх тут зараз повно.

— Нехай буде дюжина. Але щоб ти повернувся за годину, й баки були заправлені.

— Навіщо тобі аж стільки бензину?

— Може, клієнтам заманеться виходити вдосвіта, а повертатися вночі, то ж і не буде часу заправитися.

— А що з тими кубинцями, яких ти мав перевозити?

— Від них відтоді так нічого й не чути.

— Добра була нагода.

— Ця також добра. Слухай-но, поквапся вже.

— А що я з цього матиму?

— П’ять баксів на день, — сказав Гаррі. — Не хочеш, не треба.

— Най буде, — погодився Альберт. — То які там свічки?

— Друга й четверта, рахуючи від маховика, — сказав йому Гаррі. Альберт кивнув головою. — Думаю, що все запам’ятав, — сказав він. Сів у авто, розвернувся й поїхав далі вулицею.

Стоячи в човні, Гаррі міг бачити викладену цеглою й камінням будівлю й центральний вхід до першого державного кредитно-ощадного банку. Він був наприкінці вулиці, за якийсь квартал від причалу. Бічного входу Гаррі не міг розгледіти. Він зиркнув на годинник. Щойно минула друга. Він закрив люк моторного відсіку й піднявся на причал. «Ну, пан або пропав, — подумав він. — Зробив усе, що міг. Піду зазирну до Фредді, а тоді повернуся й чекатиму». Залишивши пристань, він завернув праворуч і рушив маленьким завулочком, щоб оминути банк.

Розділ сімнадцятий

Він хотів розповісти все Фредді, але не міг. У барі було порожньо, він сів на стілець, намірившись розповісти, але це було неможливо. Був уже готовий почати розмову, але тоді зрозумів, що Фредді його не підтримає. Колись, можливо, й підтримав би, але не тепер. Хоч і тоді, мабуть, не підтримав би. Гаррі тільки тепер, намірившись усе розповісти Фредді, збагнув, у яку халепу він потрапив. «Я міг би залишитися тут, — подумав він, — і тоді б нічого не сталося. Міг би залишитися, напитися до чортиків і не встрявати в це все. Щоправда, на човні мій автомат. Але ніхто, крім старої, не знає, що він мій. Я придбав його на Кубі, коли ще возив туди товар. Ніхто про це не знає. Я міг би залишитися тут і вийти з цієї гри. Але чим я тоді до біса їх годуватиму? Де я візьму грошей для Марії з дівчатами? Не маю ні човна, ні готівки, ні освіти. Де знайти роботу однорукому? Я можу торгувати хіба що своїми яйцями. Я міг би залишитися тут, випити зо п’ять склянок, і все на цьому закінчилося б. Було б уже запізно. Я міг би просто нічого не робити, і пропадай тоді все пропадом».